26 березня 1993 року Верховна Рада Криму ухвалила Постанову «Про День пам’яті жертв депортації», яка стала важливим елементом у боротьбі кримськотатарського народу за відновлення своїх прав.

Однак шлях до цього був складний.

Історія питання

Після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року радянська влада розпочала репресії проти німців, які проживали на території СРСР. Через швидкий наступ німецьких військ провести повну депортацію не вдалося, тому насамперед висилали чоловіків призовного віку. З Криму було депортовано понад 61 тисячу осіб, серед яких близько 11 тисяч не були етнічними німцями, а мали родинні зв’язки з ними. Людей відправляли до Сибіру та Казахстану. Після звільнення Криму від німецьких військ у 1944 році з півострова виселили ще близько 2300 німців.

18 травня 1944 року розпочалася масова депортація кримських татар. Операція тривала до 20 травня.

У червні того ж року органи НКВС провели депортацію греків, вірмен і болгар з Криму. Їх відправили на спецпоселення до Гур’євської (нині Атирауської), Молотовської (нині Пермської), Свердловської, Кемеровської областей та Башкирської АРСР. Офіційною причиною знову було названо «співпрацю з німцями».

Під час хрущовської відлиги народам вдалося повернути частину своїх прав. Проте кримським татарам все ще було заборонено повертатися до Криму. Греки, болгари та вірмени отримали таку можливість.

У 1985 році у СРСР розпочалася політика Перебудови, яка супроводжувалася певною лібералізацією суспільного життя. У 1987-1988 роках кримські татари проводили численні акції протесту по всьому СРСР, щоб отримати змогу повернутися на Батьківщину, в Крим.

Делегації кримських татар зверталися до правозахисників, редакцій газет і журналів та центрального телебачення в москві. У 1987 році кілька тисяч кримських татар організували мирну ходу від Тамані до Сімферополя.

Під тиском суспільних настроїв та діяльності кримськотатарського національного руху 14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію, яка реабілітувала всі репресовані народи і визнала репресивні акти проти них незаконними та злочинними.

У 1991 році у Криму було проголошено автономну республіку. Представники комуністичної та проросійської верхівок таким чином намагалися зберегти свій вплив і відрвати півострів від України.

Після проголошення незалежності України відцентрові та проросійські політики на основі автономії Криму активно намагалися пролобіювати незалежний від Києва статус півострова і зблизитися з рф.

Саме в таких умовах кримським татарам та іншим народам півострова, які були депортовані за часів СРСР, вдалося домогтися ухвалення Постанови «Про День пам’яті жертв депортації».

У документі, з посиланням на Декларацію Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року, визнається, що в період з серпня 1941 по червень 1944 року була здійснена незаконна депортація з Криму кримських татар, вірмен, болгар, греків і німців. Постановою передбачено: оголосити 18 травня Днем пам’яті жертв депортації в Криму, приспускати державні прапори на території Криму, рекомендовано утримуватися від проведення масових розважальних заходів. Прийняття документу стало важливою перемогою кримськотатарського руху.

Документ підписав тодішній голова Верховної Ради Криму Микола Багров, який, за даними багатьох ЗМІ, активно підтримував окупацію півострова росією у 2014 році.

Подальша доля

Ця постанова стала важливим етапом у боротьбі кримських татар за свої права. Щороку 18 травня кримські татари виходили на акції у містах Криму, нагадуючи про події 1944 року та захищаючи свої права й інтереси.

Однак у 2014 році, після анексії півострова, російська влада обмежила ці заходи. Окупанти заборонили діяльність Меджлісу, а лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву заборонили вʼїзд до Криму.

Наразі кримські татари проводять акції, присвячені трагічним подіям 1944 року, лише в тих містах, які контролює українська влада.

Таким чином, День пам’яті жертв депортації набув нового змісту. Рятуючись від чергових російських репресій, багато кримських татар знову змушені були залишити рідний півострів. Історія повторилася: вони вдруге стали вигнанцями з власної землі і знову змушені боротися за елементарне право жити в Криму і вільно проводити свої національні заходи.