Усеїн Шаміль Тохтаргази (крим. Üsein Şamil Toqtarğazı; 10 квітня 1881 – 17 вересня 1913) – одна з ключових постатей кримськотатарської літератури та просвітницького руху кінця XIX – початку XX століття.

Він присвятив своє життя боротьбі з невіглаством, релігійним фанатизмом і соціальною несправедливістю, закликаючи кримських татар до освіти та культурного розвитку.

Від учителя до просвітника

Усеїн Тохтаргази народився 10 квітня 1881 року в селі Коккоз, розташованому в мальовничій долині Бахчисарайського району.

Походив з бідної селянської родини, але завдяки наполегливості здобув освіту в учительській семінарії в Сімферополі.

Після завершення навчання розпочав кар’єру педагога, працюючи в кількох кримських селах: спочатку в Аутці поблизу Ялти, потім у Сараймені під Керчю (1902–1903), а з 1904 року – у селі Харджибіє (нині Кіровське, Феодосійський район), де заснував власну школу.

Як учитель Тохтаргази не лише навчав дітей грамоти, а й прагнув пробудити в них національну свідомість і любов до рідної культури.

Його просвітницька діяльність поєднувалася з ідеями джадидизму – реформаторського руху, який очолював Ісмаїл Гаспринський, закликаючи до модернізації мусульманської освіти та культури.

Тохтаргази активно співпрацював з газетою «Терджиман», заснованою Гаспринським, де публікував свої вірші, а також з часописами «Şura» («Шура») і «Yanı Asır» («Янъы асыр»), поширюючи ідеї просвітництва.

«Стогони Криму» та боротьба з невіглаством

Літературна спадщина Усеїна Тохтаргази невелика за обсягом, але надзвичайно вагома за змістом. Його поезія та драматургія були спрямовані на пробудження національної свідомості, на боротьбу з релігійним фанатизмом і соціальною відсталістю.

У своїх творах він закликав кримських татар здобувати освіту, відстоювати гідність і берегти свою культурну ідентичність.

У 1910 році в Карасубазарі (нині Білогорськ) вийшла його поетична збірка «Naleyi Qırım» («Стогони Криму»), яка стала найвідомішою працею Тохтаргази.

Ця збірка, сповнена любові до рідного Криму та болю за долю народу, відображає його прагнення до духовного відродження кримських татар. Вірші з «Naleyi Qırım» увійшли до кримськотатарських антологій і підручників.

Тохтаргази також був автором кількох п’єс, серед яких найвідоміші «Mollalar proekti» – («Моллалар проекти») та «Rahimsiz babalar» («Рахимсиз бабалар»).

Ці твори критикували релігійний догматизм і соціальну нерівність, викликаючи обурення місцевої шляхти та духовенства. Вони були написані живою мовою, спрямовані на широку аудиторію, щоб донести ідеї просвітництва до простих людей.

Тохтаргази співпрацював з провідними кримськотатарськими літераторами, такими як Осман Акчокракли, Асан Сабрі Айвазов і Сеїт Абдулла Озенбашли, у редакції «Терджиману», що стало платформою для поширення його творів.

Трагічна смерть

Творчість і просвітницька діяльність Тохтаргази викликали незадоволення серед консервативних кіл, зокрема місцевої шляхти та релігійних фанатиків, які вбачали в його ідеях загрозу своїм привілеям.

17 вересня 1913 року в селі Харджибіє Усеїн Тохтаргази був убитий – він загинув від ножових поранень, завданих невідомими нападниками.

Обставини його смерті залишаються загадкою, але більшість дослідників вважають, що це було замовне вбивство, організоване реакційними силами, які виступали проти його реформаторських поглядів.

Смерть 32-річного поета стала трагедією для кримськотатарського народу, але його ідеї продовжили жити.

У романі кримськотатарського письменника Шаміля Алядіна «Запрошення на бенкет диявола» (1979) трагічна доля Тохтаргази стала центральною темою, а сам поет зображений як революційний демократ, який боровся за краще майбутнє свого народу.

Усеїн Шаміль Тохтаргази залишив по собі не лише літературну спадщину, а й потужний імпульс для кримськотатарського культурного відродження.

Його твори, які закликали до освіти, свободи думки та збереження національної ідентичності, стали частиною кримськотатарської літературної традиції. А смерть нагадує про ціну, яку платять просвітителі за свої ідеї.

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.